Четверг, 10 мая 2018 года

Стан толерантності в українському суспільстві далекий від ідеалу

banners form толерантность

Як Харків, так і Україна в цілому стикаються з новими загрозами в зв’язку з недостатнім рівнем толерантності в суспільстві. А його подальша радикалізація може привести до самих небезпечних наслідків.

74 роки тому людство перемогло нацизм. Я завжди сприймав 9 травня не як день перемоги над Німеччиною або будь-якої іншої країною, а як тріумф людської волі в боротьбі проти жахливої ідеології ненависті. Ідеології, наріжним каменем якої стала перевага однієї раси над іншою. Ідеології, заснованої на антисемітизмі, радикалізмі стосовно історії інших країн і прагненні підмінити встановлений після Першої світової Версальський світопорядок хаосом війни.

Ідеї дискримінації за будь-якою ознакою, пошуки внутрішніх ворогів — усе це особливо гостро проявляється в часи економічних криз. Можливо, саме тому в сучасній Європі та Америці дослідники фіксують зростання радикалізму в цілому і антисемітизму зокрема. Чи застрахована від цього Україна? Я не поділяю оптимізму віце-прем’єра Павла Розенка, який заявив, що в нашій країні за 2017-2018 рік не було зафіксовано жодного випадку антисемітизму. Я не думаю, що про це повинен судити віце-прем’єр, ґрунтуючись на формальній статистиці, в якій випадки антисемітизму перейменували у «вандалізм».

Стан толерантності в українському суспільстві далекий від ідеалу — і особливо я це відчуваю, приїжджаючи з Харкова до Києва. У столиці відчувається вплив людей, котрі монополізували право на патріотизм, і, по суті, займаються шантажем суспільства, провокуючи його радикалізацію. Ми стикаємося з цим повсюдно — на вулицях або в соціальних мережах, де за останній місяць додалося «жартів» про етнічну приналежність новообраного президента.

При цьому треба віддати належне нашій правоохоронній системі: при міністрі Арсені Авакові в новій поліції постійно відбувається фільтруюча ротація, але відносно свавілля радикалів позиція залишається незмінною. І коли я бачу чергові зіткнення ультраправих з правоохоронцями, я завжди на боці тих, хто захищає закон і державу.

Саме державна політика повинна прищеплювати суспільству цінності взаємоповаги і толерантності — повинна об’єднувати, а не розколювати. Кожне прийняте рішення, кожен закон слід оцінювати з таких позицій — об’єднує він Україну або розколює. Чому жоден з депутатів-мажоритарників Харківської області, яким мандат довірили виборці, а не розпорядники партійних списків, не підтримав «мовний закон»? Тому що його прийняття зараз означає посилення розколу, він знову ділить нас на україномовних і російськомовних, задає абсолютно несвоєчасний порядок денний.

Зараз нам потрібні закони, які розширюють права і свободи громадян. Нам потрібна кооперація влади і меценатів, готових вкладати кошти в побудову вільної і комфортної держави. Нам потрібен свій український Сорос, який просуває реформи для економіки й цінності толерантності для суспільства. І мене як громадянина України, патріота своєї країни і свого рідного Харкова, в останню чергу буде хвилювати, якою мовою він говорить — добро не потребує перекладачів.